Задати питання
Обрати лікаря
Анкета оцінки задоволеності клієнтів
Альбіна Михалець, завідувачка амбулаторії №17: мій колектив – моя друга сім’я
27.01.2020, 14:45

Продовжуємо наші розмови з «кращими 2019». Сьогодні спілкуємося із завідувачкою амбулаторії №17 Альбіною Михалець. Саме цю амбулаторію пацієнти визначили як кращу у 2019 році.

Скільки років Ви працюєте на посаді завідувача амбулаторії?

З 2003 року, спочатку це була посада завідуючої відділення КУЦДМЛ, а вже як сформувався центр ПМСД, тоді перейшла сюди завідувачкою амбулаторії.

Чому Ви обрали саме цю професію?

Це сталося випадково. Я в останні 2 роки школи збиралася в Житомирський педінститут, але моя подружка мене «збила» і я за компанію пішла в Київський медінститут. Спеціальність педіатра я обрала вже свідомо. Якщо обирати серед усіх медичних спеціальностей, то педіатр – «моє». Діти є діти. Вони такі «білі», «пухнасті», завжди приємно пахнуть молоком…

Чому Ви вирішили брати участь у конкурсі?

Хотілося показати свою амбулаторію з позитивної сторони, хотілося приємного чогось для колег. Коли нас хвалять, то це мотивація для нас бути ще кращими. Але перемога для нас була все ж неочікуваною. І це приємно вдвічі.

Це була свого роду мотивація для Вас як для керівника?

Так, хотілося показати, що є така амбулаторія, показати своїх лікарів, медсестер. Хотілося, щоб батьки, які обрали нас, побачили, що вони зробили вірний вибір.

Скільки у Вас в амбулаторії пацієнтів?

Всього 8887.

Часто Вас турбують батьки ваших пацієнтів у неробочий час?

Постійно. Якщо телефон мовчить я та мої рідні нервуємо – завжди дивлюся чи він не виключений (сміється).

Тобто Ваші рідні до цього ставляться з розумінням?

Якщо чесно, то якби не моя сім’я, я б не відбулася як лікар. Підтримка сім’ї відіграє дуже важливу роль. Якщо вдома тебе не сприймають як лікаря, який може у будь-яку хвилину все кинути і поїхати на виклик або постійно бути на «телефоні», то напевне і як лікар ти не відбудешся. То моє правило.

Сімейна підтримка для Вас секрет успіху?

Так, і знаєте, у мене дві сім’ї. Одна вдома, одна тут, в амбулаторії. Ми всі-всі питання намагаємося вирішити разом. Я дослухаюся до кожного співробітника, ми шукаємо компроміси, спільно вирішуємо конфліктні ситуації як ззовні, так і всередині колективу. У нас є одне загальне рішення на всіх.

Де Ви зберігаєте статуетку?

Звісно на роботі – це наше спільне досягнення.

Скільки у Вас у колективі людей?

10 лікарів разом зі мною, та 13 медсестер.

Ви теж ведете прийом?

Так.

У Вас взагалі вільний час є?

Я не знаю чи є у мене вільний час. Адже я весь час перебуваю у русі – у мене є онук, з яким хочу погратися, у мене є батько, який потребує уваги, у мене є чоловік, якому теж потрібно приділити час, у мене є дочка, який потрібно допомогти, у мене є собака, яка теж потребує часу та уваги (сміється). А ще є театр, купа цікавих книжок та професійної літератури, я намагаюся встигнути скрізь.

Як Ви ставитеся до медичної реформи? Це крок уперед чи назад?

Це крок вперед, величезний просто. Ми з самого початку трошки не зовсім розуміли все-таки, що таке реформа, до чого вона призведе, нам було страшно залишати те, що було, ламати це все.

Але, чесно кажучи, завдяки нашому начальству, тут нема чого кривити душею, наш Центр один із найкращих в Україні. Розумію, як їм було складно, вони при такому тиску пробивали цей шлях, а ми в принципі просто йшли за ними і намагалися допомагати в чомусь, в чомусь вдало, в чомусь не зовсім.

Але реформу робити треба було вже давно, реформа — це невід’ємна частина двигуна прогресу, ось і тому в принципі позитивно оцінюю зміни.

Дуже хочеться, щоб вона не зупинялася, щоб йшла далі. Тому що точно так само потрібно змінювати все на вторинній ланці, третинній, потрібно зробити так, щоб все-таки для пацієнтів було більше плюсів, ніж мінусів.

Хочеться, щоб було все по максиму наближене до людей, щоб постаратися якусь частину ось цих проблем, коли хворіє людина, прийняти на себе і вирішити частину цих проблем. Хочеться, щоб людина, яка доглядає за хворим, хворий, щоб вони відчували себе комфортно і займалися лікуванням, перш за все, а не іншими заморочками.

Як Ви бачите медицину через 5-10 років? Якою хотіли би Ви бачити Вашу роботу у майбутньому?

Я ніколи не замислювалася, тому що припускати занадто велике майбутнє поки страшнувато. Але те, що хочеться просування, це точно. Хочеться, щоб будь-який медпрацівник все-таки отримував задоволення моральне і матеріальне і взагалі приходив на роботу з радістю, щоб він розумів, що він хоче людям принести радість в тому числі. Хочеться, щоб колектив залишався згуртованим, хочеться сімейного затишку в колективі, аби всі приходили один одному на виручку та допомогу.

Задати питання